Зміст, характер і результати сімейного виховання залежать від ряду характеристик родини, у першу чергу, від тих особистісних ресурсів, які в ній є. Особистісні ресурси, з одного боку, визначаються складом сім’ї (наявність обох батьків або одного з них, старших братів і (або) сестер, близьких родичів, включених у сімейне життя), а з іншого (і головним чином), такими характеристиками старших членів родини, як стан здоров’я, характер, індивідуальні захоплення, смаки, ціннісні орієнтації, соціальні установки, рівень домагань і інше [3].

Перше, що характеризує родину як фактор виховання, - це її виховне середовище, у якому природно організується життя і діяльність людини. Відомо, що людина уже з дитячого віку розвивається як істота соціальна, для якого середовище є не тільки умовою, але й джерелом розвитку. Взаємодія дитини із середовищем, і насамперед із соціальним середовищем, мікросередовищем, засвоєння їм створеної людством культурою” (Леонтьєв) відіграють першочергову роль у її психічному розвитку, становленні її особистості. Батьки в більшій або меншій степені створюють середовище виховання (наприклад, забезпечують гігієнічні умови, повноцінне харчування; здобувають відповідні іграшки, книги, кімнатні рослини, акваріум і інші засоби виховання; опікуються про позитивні приклади і зразки поведінки). Від того, як організовано середовище виховання, залежать методи впливу на дитину, їх ефективність для її розвитку. Таким чином, виховне середовище - це найбагатша їжа для розвитку почуттів, думок, поведінки особистості. Соціальні цінності і атмосфера родини визначають, чи стане вона виховним середовищем, ареною саморозвитку і самореалізації особистості [2]. Відношення особистості дитини до навколишніх предметів, норм поведінки, життєдіяльності в рідному будинку виникає опосередковано, завдяки його спілкуванню з усіма членами родини. Емоції, що супроводжують це спілкування, допомагають дитині зрозуміти зміст, який надається навколишньому світу близькими людьми. Можна з повним правом говорити про те, що сімейне виховне середовище визначає перші контури складного в дитині уяву світу, формує відповідний спосіб життя [1]. Сім’я виступає фактором виховання ще й тому, що є організатором різноманітних видів діяльності. Від народження дитина, на відміну від багатьох представників тваринного світу, не має вміння, які забезпечили б її самостійне життя. Її взаємодію з світом організують батьки і інші члени родини. У родині починається залучення дитини до різних видів діяльності: пізнавальної, предметної, ігрової, трудової, навчальної, а також діяльності спілкування. У міру оволодіння дитиною тими або іншими діями вона перетворюється в суб’єкта власної діяльності, але й на цьому етапі їй необхідна увага дорослого, емоційна підтримка, схвалення, оцінка, іноді - підказка, додаткова інформація про те, як краще зробити, зробити в тій або іншій ситуації, і т.д. Темп сучасного життя настільки напружений, що дорослим іноді легше зробити щось за дитину, чим чекати, коли вона упорається із цим сама. З погляду виховання перший шлях неекономічний, оскільки приводить до інфантилізму, до синдрому безпорадності в поведінці дитини і згодом - дорослої людини. Якщо коректна допомога дорослих дитині здійснюється без акценту на його безпорадність, без приниження його гідності, якщо вона своєчасна і непомітна, то в структурі особистості дитини закріплюється перший елемент справжньої самостійності - потреба в доцільних діях, що завершуються практичним результатом, що володіють суспільною значимістю, культурним змістом. А це передумова розвитку наполегливості, посидючості, здатності до самоконтролю і самооцінці результатів своєї діяльності і себе як діяча [1]. 1. Мантейчек З. Родители и дети. — М.: ТЦ Сфера, 2002. – 415 с. 2. Рубинштейн С. Я. Черты характера ребёнка и их воспитание в семье. Книга для родителей. – М.: Просвещение, 2004. – 48 с. 3. Фромм А. Азбука для родителей или как помочь ребёнку в трудной ситуации. – Екатеринбург: АРД ЛТД, 2006. – 320 с.